По землі щойно розлився голубий ранок. У лісі тиша, тільки важкі краплі пізньої осінньої роси гучно падають додолу.
— Як тут гарно, — каже захоплено Василь Войцехівський, водій вантажівки, котрого я попросив, щоб підвіз мене до лісу. Чоловік зупинив машину, щоб висадити мене, та й сам ось уже ступає поміж дерев.
— Тут щось є, — каже водій несподівано, підкрадаючись нав-шпиньки до кущів. Я з фоторушницею — за ним.
Підходимо ближче, а в кущах завмер, заховавши рильце в колючки, їжачок. По хвилі, набравшись хоробрості, він засопів, ворухнувся і, перебігши просіку, зник у гущавині.
На своїх голках їжак ніс листки на облаштування зимового житла. За кілька рейсів звірок зовсім перестав боятися нас.
Ми ще постояли трохи, помилувались лісом.
— Мені пора, — сказав Василь.
Забрався за кермо машини, завів двигун і вантажівка помалу рушила. Я навздогін гукнув: “Щасливо!”
Та лиш я зійшов з дороги, як, не від’їхавши й десятка кроків, вантажівка враз різко зупинилась. Дверці миттю відчинились.
— Що сталось? — гукаю.
— Ось, глянь...
Дорогу переходило двоє їжачків. Йшли собі неспішно, ніби вони тут головні, а ось ти, машино-гуркало, підожди: нам ніколи. Зима ось-ось, підготуватись треба.
 

Мирослав Атаманюк,
с. Джурів