Гулко лунають мої кроки у ранковій тиші лісу. Біля берізки завмираю і чую:
— Дзінь, дзінь...
Що це?
Пустотливий вітерець ледь торкається березових кіс, і вони подзвонюють своєю
памороззю. Та носити холодну фату їм уже недовго: березень прокладає для
справжньої весни дорогу в Карпати. Вистеляє цю дорогу барвистими килимчиками
з підсніжників і пролісків.
Корені кленів і берізок гонять сік гілками до бруньок. Невдовзі набубнявіють
вони, потріскають і станеться диво — з них визирнуть і потягнуться до неба
перші листочки. Першими закучерявляться... Якщо берези — чекати сухого літа,
а якщо клена — літо буде мокрим.
Дмухнув сильніше вітерець — і чіпкі кущі ліщини посипали долі хмарки жовтого
пилку зі своїх сережок. А ген у глибині лісу ще лежить клаптиками сніг.
Проте й тут, на південних схилах пагорбів, націлились у небо фіолетовими
списиками тендітні крокуси. Ще день-два — і їхні пелюстки відкриються,
припрошуючи комах до чашечок, наповнених нектаром.
— Ці-ці-в’ю, ці-ці-в’ю, — дзвінко заспівує жовто-груда синичка. Їй вторить
багатоголосий хор горобців. На високому дереві вибиває дріб дятел.
Щодня у лісі новина. В торішній сухій траві народились зайченята.
Налаштували корм для новонароджених лисиці, борсуки.
Іду навпростець крізь лісові хащі зі своїм супутником у мандрах —
фотоапаратом.
Огортає терпкий запах землі, аромат березового зела і ще щось, п’янке й
бентежне.
Мирослав
Атаманюк,
с.Джурів
Снятинського
району 
Фото автора
На фото: крокуси, синиця, зайченя, дятел.
Українська газета "Час" - http://www.chas.cv.ua/
| 
