Мова піде про
село Джурів, що на Снятинщині. Слова, винесені в заголовок, належать знаному
на все Покуття крає-знавцеві, вчителю-пенсіонерові Дмитру Чобанові. Не так давно
побачила світ спільна книга лауреатів Шевченківської премії – відомого
фотомайстра та журналіста, головного редактора журналу „Світло й тінь”,
колишнього учня Джурівської десятирічки Василя Пилип’юка та славетного
українського поета Дмитра Павличка, уродженця Косівщини, під назвою
„Погоня”. Видатний майстер слова подарував таку книгу Дмитру Юрійовичу з
посвятою:” Відомому краєзнавцеві, джурівчанину, мешканцю центру
непокірності усього покутського краю”. Точніше, коли
йдеться про Джурів, мабуть, не скажеш. Прадідів
великих правнуки достойні 29 червня 1994
року у Джурові відзначали 600-річчя від дня заснування села. Поселення, як
засвідчують архівні дані, археологічні знахідки, саме тут, на берегах
швидкоплинних річок Черемоша й Рибниці, існувало значно раніше. Поки що не
досить вивчені сільські урочища Чорновище та Брама. На давніх та сучасних
мапах, виданих у Польщі, урочище Чорновище називається ще й Каратурою.
Очевидно, від тюркського слова „кара”, що означає чорний, а „тура” – башта
фортеці. Тут у ХІІ-ХІІІ віках знаходився житлово-оборонний комплекс. Цілком
ймовірно, що це поселення спалили під час численних набігів монголо-татар. Мешканці
тамтешньої фортеці-села боронилися відчайдушно від цих спустошливих набігів.
Сили були нерівними – жменька українського люду проти багаточисельної
азійської орди. Досить часто жителів урочища Чорновище опікувала сила Божа.
З покоління у покоління в Джурові передається легенда про затонулу церкву.
Нехристі-турки перетворили її у своєрідний склад. У ній ординці зберігали
награбовані цінності, ясир – дівчат та молоденьких жінок для гаремів,
хлопчиків – для майбутнього яничарства. Одного
прекрасного дня церква пішла у водяну безодню. Всевишній уже не міг
змиритися з такою наругою азійських зайд над святим місцем і послав на них
свою кару... Джурів
розташований у дуже вигідному місці. Крізь село пролягають три центральні
дороги. Одна з них веде на Заболотів, звідтіля на Коломию й далі, інша – на
Снятин, Чернівці, третя – на Рожнів, Косів, у Карпати. Боротьба за
владарювання селом точилася постійно. Джурівський люд
чинив їм відчайдушний спротив. Він не корився нікому... „Єщьо адін
вистрєл – і ...” 1944-го року на
Покуття, Галичину прийшло зовсім не очікуване друге „асвабаждєніє”.
Джурівчани, як і всі покутяни не корилися новим загарбникам. Багато хто з
його мешканців пішли в УПА, інші активно підтримували вояків-повстанців. У колишньому
Заболотівському районі оперзагоном енкаведистів командував кацап Чертов.
Звір у людській подобі. Якось старший
оперуповноважений Чертов навідався до Джурова. Було це на Чесного Хреста.
Той день у Джурові храмовий. Чертов зайшов у магазин, покрутився там, вийшов
надвір. Із сусідньої
хати вийшов зовсім юний хлопець, майже підліток... Енкаведист не зернув на
нього жодної уваги. Даремно. Юнак витягнув пістолет і впритул розстріляв
ненависного енкаведиста. То був джурівчанин Василь Федорук. Пізніше герой
загинув у тучапському бункері. Енкаведисти
люто помстилися джурівчанам за смерть Чертова. Вони спалили весь центр села
дотла. Щоправда, палили московити не своїми руками. Знайшлися лакузи у
Попельниках, довколишніх селах. Згодом, після
нашумілого не те, що на все Покуття, а й на всю Галичину вбивство чекіста,
до Джурова приїхав сам „таваріщ” Нікіта Хрущов, на той час найголовніший
товариш усіх комуняк тодішньої Радянської України. Головою Джурівської
сільради був Степан Равлюк. При появі Хрущова у нього на голові разом з
волоссям піднявся й капелюх. Майбутній всесовєтський кукурудзовод підійшов
до голови, торохнув кулаком по столу : «Єщьо адін вистрєл – і с тваєй
Джуровкі камня на камнє не астанєтса. Озеро здєсь будєт». Повернувся – й
попрямував до виходу. Надворі було багато легковиків. Вони закружляли у
такій шаленій коломийці, що годі було визначити саме те авто, у яке сів
«таваріщ» Нікіта... Скаженим Хрущов
був з двох причин. Енкаведисти ніяк не могли спіймати того, хто звершив
атентат над Чертовим. Більше того, Василь Федорук знищив власноруч багато
чекістів. Окрім того,
кортеж автомашин Хрущова по дорозі зі Станіслава до Заболотова обстріляли
під Коломиєю вояки УПА. Звісна річ, гідно б зустріли верховоду комуністів
Радянської України й упівці Заболотівщини. Кулями із скорострілів. Не
встигли, бо приїзд був раптовим. Наступного дня
Нікіта Хрущов «змінив» свій гнів на милість. Пройшовся на чолі численної
свити по Заболотову. Завітав у місцевий універмаг. А там – голі полиці. Хіба
що можна було придбати давно зіпсовану тюльку, зліплені докупи карамельки
невизначеного кольору, якісь консерви. Кажуть, що чільникам
Заболотівського району тоді добряче перепало на горіхи від самого Хрущова.
Одразу ж по його від’їзді до Станіслава, а звідти – до Києва, у торговельних
установах Заболотівщини , Джурові теж, з’явився дефіцитний крам – сірники,
сіль, подекуди олія й ковбаса, макаронні вироби, куфайки, калоші, валянки,
бурки, труси й шкарпетки... Сеньйор
Наподано, оригінальна школа... Майже у центрі
Джурова - оригінальна споруда. Її звели італієць Вірджініо Наподано та його
дружина, жителька Джурова Світлана Никифорук. За нинішніх наших економічних
негараздів пані Світлана поїхала на заробітки в Італію. Так сталося, що на
Апенінському півострові жінка знайша і свою долю. Побралися, переїхали до
Джурова. У репресованих господарів викупили стареньку хатину, в якій було
колись поштове відділення, й на її місці спорудили ледь не архітектурне
диво. На першому поверсі будуть банкетний, гостьові зали, міні-пекарня. Нова сім’я
сеньйора Наподано буде проживати на другому поверсі. Тобто, дружина
Світлана, її дочки від першого шлюбу. Щоправда, поки
що нова сім’я пана Наподано у Джурові мешкає лише у теплі пори року. На зиму
переїжджають до Італії. Сеньйор Вірджініо ніяк не може звикнути до наших
морозів... Не погрішу
проти істини, коли скажу, що Джурів молодіє новобудовами на очах. Щорічно
все гарнішає. Інтенсивна розбудова села розпочалася у не такі вже й далекі
60-і роки минулого століття. Саме за колгоспних часів. Якщо у 1949-му році
селян заганяли у новостворену сільгоспартіль «Зоря комунізму» силоміць, то
буквально через двадцятиліття картина разюче змінилася. Особливо тоді, коли
колгоспом «Верховина» (у 1963 році «Зорю комунізму» перейменували) керував
Мирослав Ліщук. Теплим словом згадують джурівчани і роки головування Євгена
Маскальчука. Було й так, що Євген Йосипович віддав супердефіцитну, на той
час, легкову автомашину «Побєда» за те, щоб до села провели газ. І голубе
паливо прийшло до Джурова, сусідні Попельники най-швидше в Снятинському
районі. Найбільшого
розвою колгосп „Верховина” з центральною садибою у Джурові та селами
Новоселиця, Попельники й Тучапи,котрі входили до його складу, набув тоді,
коли його очолював Мирослав Ліщук. Тоді були зведені – у Джурові
тракторно-польовий стан, сучасні корівники, один з най-кращих в області
будинок культури, те саме можна сказати і про джурівську школу, клуб у
Новоселиці, школу в Рудниках та чудовий стадіон на терені центральної
садиби. Своєрідним
вінцем розбудовної діяльності пана Ліщука, на жаль, уже покійного, став
товариський матч місцевої футбольної команди „Колос” з дублерами київського
„Динамо”. Відбувся він теплого вересневого дня 1969 року. Автор цих рядків
разом із сусідом Василем Гуменюком добирався з Олешкова до Джурова на
роверах. Форсували дві річки –Прут та Рибницю, подолали не таку вже й легку
стежку через місцевий ліс. А що тоді творилося у Джурові. Ні проїхати, ні
пройти. Народу з’їхалося, зійшлося стільки, як у великих містах. За дублерів
тоді виступали Олександр Дамін, Володимир Веремєєв, Юрій Ванкевич, Віктор
Трошкін... Зараз на місці
трибун джурівського стадіону якісь руїни, а поле поросло травою забуття.
«Джурів, –
говорить сільський голова Ірина Заграновська, – таки обраний Богом. І
спалювали його неодноразово, й по сибірах людей вивозили, а він все
оживає... І ще як живе.
Свідчення цього – сільські оселі. Джурівські люди не шукають заробітку в
далеких світах. Вони воліють заробляти у рідній стороні. Досить сказати, що
на двотисячне населення села припадає лише сто заробітчан, котрі виїхали у
ближнє да далеке зарубіжжя... Нині на
території села працюють 30 підприємців, стільки ж – малих підприємств. Три
приватні фірми – „Роса” (власник Руслан Савич), „Нектар” (власник Олексій
Кузьмич) та завод „Ватра”, котрий викупив підприємець з Богородчан, взяли в
оренду землю. Вони разом обробляють 400 гектарі. Власники „Роси” та
„Нектару” господарюють справно. Про „Ватру”
такого сказати не можна. Колись на цім заводі працювало понад 500 чоловік.
Тепер ледве сорок набереться. Інша річ –
цегельний завод. Його нинішні власники – Іван Вовчук з Іллінців та Світлана
Шкондеюк із Заболотова, усе роблять для того, щоб не лише зберегти, а й
розширити трудовий колектив. Щороку випускають по 2-2,3 мільйона цеглин. Це
– удвічі більше, аніж 15-20 років тому. Власник малого
підприємства „Вектор-49” Михайло Блясецький займається деревообробкою. Він
працює з німцями. Його фірма обладнана надсучасним устаткуванням. Щодня
готує для виробничників обіди за рахунок фірми. У „Векторі- 49” мають роботу
сорок людей. Підприємство пос-тійно розширюється. У Джурові є
майстерні з ремонту одягу та взуття, годинників, два стоматологічні
кабінети. Один з них – приватний. Якщо раніше для похоронів доводилось
наймати відповідне авто у Рожнові, що на Косівщині, то тепер у розпорядженні
сільського комунгоспу є такий транспорт. Він, до речі, обслуговує не лише
поховальні ритуали у Джурові, а й у сусідніх селах району. А до послуг
місцевої пральні вдаються не тільки жителі Снятинського району, а й
сусіднього – Косівського. Сільський
голова пані Заграновська постаралася, щоб у селі запрацював ринок.
Невеличкий, щоправда, але для Джурова його вистачає. Щосереди сюди
приїжджають реалізатори із Заболотова, Коломиї, Косова, місцеві люди теж тут
торгують. Хто продуктами харчування, інші – товарами промислової групи.
Вигода для джурівчан, особливо для людей старшого віку, дуже велика. Підприємець
Іван Киф’як викупив занедбане приміщення тракторно-польового стану.
Відремонтував його капітально, завіз необхідне обладнання. Тут будуть
випускатися ексклюзивні меблі з червоного дерева, горіха, черешні, ювелірні
вироби. А ще буде відкрита школа. У ній навчатимуться обдаровані діти
Покуття, Гуцульщини. Школа ось-ось відчинить двері перед учнями. Аналогічної
установи в Україні поки немає. „Спонсорує” цей задум і Ян Табачник. „До Вас
прийде сімейний лікар...” Сільський
голова Ірина Заграновська розповіла й про таке. Щомісячно надходження до
сільського бюджету складають понад 50 тисяч гривень. Річний відповідно –
понад шістсот тисяч. Ірина Миколаївна переконана, що за такі гроші вона б
могла утримувати і три футбольні команди. І стадіон впорядкувати. Але...
Левина частина бюджетних надходжень потрапляє не на сільські потреби. Кошти
централізованим порядком з району скеровують до стольного Києва. А там
чиновницької братії – хоч греблю гати. Решта коштів,що
акумулюються у сільраді, „ідуть” на оплату семи культпрацівників,
сільрадівців, вихователів, інших співробітників місцевого дитячого садка. А
їх там понад двадцять. Доречною буде згадка й про те, що запрацював дитячий
садок після шестирічної перерви. Його відвідують (на знімку) майже 70
дітлахів. Наприкінці 80-х
років, ще за так званої „горбачовщини” і один з підприємців мав намір
створити на джурівськім стадіоні культурно-спортивний комплекс. За власні
кошти заасфальтував і деякі бічні вулиці. А до стадіону, як кажуть,
добратися не встиг. Чоловіка просто доконали усякі комісії. Як не з району,
то з області, Києва, а то й самозванної первопрестольної... Когось,
очевидно, душила жаба заздрощів.Комісії з усіх-усюд приїжджали до Джурова.
Махнув чоловік на все рукою і подався на сусідню Косівщину. А там ділових
людей цінують. Клопотів у
сільського голови, а пані Заграновська вже понад 12 років головує, вистачає
на кожен Божий день. За турботами й радощі. Не може пані Заграновську не
радувати те, що у її селі б’є, як кажуть, ключем духовне життя. А тут немало
постарався отець Ярослав Петрук. При церкві діє знаний не тільки у районі
хор, дитяча духовна школа. Не забуває
Ірина Заграновська заглянути і до джуріських педагогів. А їх здобутки на
освітянській ниві відомі далеко за межами Прикарпаття. Як і місцевих
медиків. У Джурові однією з перших на Івано-Франківщині відкрилася сільська
лікарня сімейного спрямування. Ця лікувальна установа торік була обладнана
сучасною медтехнікою на 200 тисяч гривень. Лікують жителів Джурова,
Попельників та Тучапів – висококваліфіковані медики. Це – завідувач
лікарнею Вардинський, Степан Власій, Світлана Шулепа. P. S.
Коли від’їжджав, Ірина Миколаївна все наказувала, аби не забув згадати і
про її землячку Наталку Радиш. Бо вона – гордість села. Пише чудові новели.
Люди надіються, що пані Наталка продовжить славу покутянина-новеліста Василя
Стефаника. До речі, у редакції газети «Час» працює ще один джурівчанин –
Тарас Григорчук. Добре пише. * * * P.P.S.
Неповних три роки тому у Джурові побував, на той час Надзвичайний і
Повноважний, посол США в Україні Хуан Карлос Паскуаль. Він очолював
делегацію американських бізнесменів-землевласників. Разом з представниками
влади району та області пан Паскуаль вручав джурівчанам Державні акти на
володіння земельними паями. Відбувся тоді й
урочистий прийом на честь гостей з-за океану. Виголосив здравицю й містер
Паскуаль. Він тоді сказав: – У Вашому селі
вміють цінувати та шанувати минуле. А без нього нема майбутнього. У Джурові
живуть прекрасні люди. У них світлі та ясні голови, золоті й роботящі руки.
Щоб не творилося та не коїлося, а Вкраїна просто зобов’язана проживати з
такими людьми у добрі та достатку. Коментарі тут,
як кажуть, зайві. Мирослав
Никифорук
Українська газета "Час" - http://www.chas.cv.ua/
| 
